Свято-Троицкий Браиловский женский монастырь.
Жмеринский район, Браилов город, Ленина улица, 1.

(текст: русский / украинский)

"Пусть происходит все и всегда по воле, на славу и у имени нераздельного Троицы Святой - Отца, Сына и Духа Святого, Господа Бога. Вся душа и тело все получают от бесконечной милости Божьей. Признательный человек должен хотя бы частицу дарованного отдавать Ему... Поэтому я, Михаил Кропивницкий, ощущая приближения смерти и не имея в светильнике своему деревянного масла добрых дел, и чтобы не застать закрытыми дверь чертога Царя Небесного, записываю навеки монастырю 300 золотых и прочее. Пусть монахи молят Господа Бога, чтобы простил мне грехи и жены моей, и остаются в благочестивой Правой вере при древних обрядах святой, восточной и кафолической или греческой, послушной Востоку религии" (это слова основателя Браиловского монастыря М. Кропивницкого в 1639 г.).

Монастырь основан в 1635 г. в Виннице вельможей Михаилом Кропивницким, с разрешения короля Владислава IV с целью поддержки православие на Брацлавщине, где после 1596 г. быстро распространялась уния. Монастырь находился в районе современных улиц Володарского, Свердлова, Кропивницкого. В XVIII в. монастырь захватили монахи униатского ордена василиан. Но им не удалось надолго закрепиться на этом месте, и в 1780 г., не имея средств для существования, они покинули его. В 1786 г. снова возвратились, но ненадолго.

В конце XVIII Брацлавщина вошла в состав Российской империи. К тому времени монастырь имел деревянную церковь с тремя куполами (перенесены в 1850 г. в с. Зарванцы) на холме неподалеку р. Буг, колокольню и помещение в 12 келий. В 1795 г. Винницкий женский монастырь был воссоединен с православием и стал постепенно расти и укрепляться. В 30-х гг. XIX в. обитель имела высокий нравственно-духовный авторитет. Сюда присылали на исправление монахинь из других монастырей и довольно часто по решению суда, за проступки морального характера присылали на покаяние и мирских женщин.

Причиной перенесения монастыря в 1845 г. из Винницы в Браилов стали неудобства в его расположении, и непригодность для проживания в старых деревянных помещениях. Именно поэтому по ходатайству подольского архипастыря Арсения обитель была перенесена в г. Браилов, где остались свободными помещение католического монастыря после выселения оттуда, в 1832 г., монахов-тринитариев. Большими и просторными были новые монастырские помещения, но много нужно было работы, чтобы привести их в надлежащее состояние. Ведь корпуса были иногда даже без крыши, окон и двери, разваливались стены. Это не испугало новых хозяев. Вдохновенные подъемом их обители по штатам 1842 г. в І класс, монахини неутомимо работали над обновлением и украшением келий и храмов, застраивали монастырскую усадьбу новыми домами, пока обитель не приобрела прекрасный вид.

В конце ХIХ в. столетие о. Игнатий Лотоцкий, который служил в Браиловском монастыре в 1895-1898 гг., писал: "Еще издали привлекает внимание красивый вид городка и в особенности большие монастырские корпуса, над которыми высятся церковь и колокольня. Грязный еврейский городок... на некоторое время преуменьшает ваше увлечение. Зато потом еще отраднее становится на душе, если вы въезжаете в монастырские ворота, и после шума и грязной суеты вас охватывает незыблемая тишина. Грязная улица сменяется чистым и просторным монастырским двором, красоты которому прибавляет тишина и новопосаженая зелень. Большой монастырский храм возникает прямо напротив въезда в монастырь. За ним тянутся корпуса, отдельные флигели, а еще дальше - хозяйственные помещения. Кругом чистота и порядок. Заметно старание монахинь предоставить своей обители вид ухоженного монастыря".

В монастыре было 3 храма: Троицкий (наибольший, построенный в 1778 г.), преподобных Антония и Феодосия Печерских, Св. Николая. Действовало училище, где учили девушек-сирот и дочерей диаконов.

С началом коммунистической эпохи для монастыря начались трудные времена. Из домов оставили монахиням лишь один. За него им пришлось платить, так как все помещения советская власть отобрала и теперь предоставляла на правах аренды. Монастыри нарочно начали доводить до нищенского состояния. В 1925 г. в Браиловском женском монастыре проживало 145 сестер, из них трудоспособных 53, другие 92 - старые, требовали ухода за собой. Монастырь существовал исключительно на средства, добытые личной работой: зимой - шитьем, летом - полевыми роботами у крестьян, в сельхозартелях. Землю, которая принадлежала раньше монастырю, отобрали. Весь сельхозреманент забрал Жмеринский райколхоз в 1923 г. Единым средством для существования была работа 53 лиц. Их заработка не хватало, и вдобавок нужно было оплачивать помещение, что для монастыря было непосильно. Для уплаты за помещение сбывали даже одежду, посуду, и другие личные вещи. Осенью 1932 г. крестьяне из сел Москалевка и Козачивка спрятали часть урожая в Браиловском монастыре, и их обвинили в преступлениях против советской власти. Среди обвиненных была и сестра Жукова, которой инкриминировали клевету на колхозы. Она была осуждена к заключению. ГПУ привязало к этому делу также иеромонаха монастыря Бориса (3 года лагерей) и епископа Петра, управляющего Подольской епархией (сослан на 3 года в Казахстан), священника Иоанна Шиповича (5 лет ссылки в Сибирь).

В декабре 1932 г. областная газета "Большевистская правда" писала: "Монастырь - это логово контрреволюции, и это удостоверяет перепрятывание в его стенах около 1000 пудов кулаческого хлеба, который нашел Козачивский сельсовет. Это логово надо немедленно проучить". Найденный хлеб отобрали, и не только хлеб. У монастыря забрали все продукты, даже огурцы и помидоры. А потом крестьян из окружающих сел принудили проголосовать за закрытие обители, которая старалась спасти их от голода...

Территория Браилова во время 2 мировой войны входила в состав Транстнистрии (Заднестровья), то есть в зоне оккупации Румынии. В 1942 г. монастырь был открыт, как и много храмов и монастырей к тому времени. В 50-х гг. XX ст. наступление на монастырь в области возобновился еще с большей силой. В 1955 г. их осталось лишь 2 - Браиловский и Барский. Положение в Браиловском монастыре было сложное. Об этом свидетельствует, в частности, заявление настоятельницы игуменьи Глафиры в облисполком (1956 г.), в котором говорилось, что территория монастыря разрушенна автомашинами. Разрушается передний фасад ворот. В воротах есть две комнаты, одну занимает маслозавод, где принимают молоко, а другую - электростанция, которую незаконно эксплуатируют и не ремонтируют. Нужна охрана, необходимо провести ремонт ворот и помещений. Но у областного руководства были совсем другие планы. В 1962 г. монастырь был снова закрыт. Этому предшествовала большая работа партийно-советских органов. Был закрыт Барский монастырь. Всех сестер перевели в Браилов. Барскую чудотворную икону Божьей Матери сестры принесли с собою.

Что же за работа проведена перед закрытием? Об этом мы узнаем из заявления обкома партии и облисполкома к секретарю ЦК КПУ тов. Снабе (10 сентября 1962 г.), подписанной секретарем обкома КПУ П. Козырем и председателем исполкома областного совета М. Слободянюком. В нем, в частности, говорилось, что обком КПУ и облисполком "поддерживают предложения местных органов власти и общественности городка, исходя из того, что вследствие проведенной работы сложились благоприятные условия для закрытия монастыря. Помещение монастыря расположены в центре городка, возле технического училища, швейной фабрики. Вблизи находится 2-я средняя школа, общежитие и почти все учреждения. Монастырь на протяжении многих лет является рассадником разных инфекционных заболеваний. Часть монахинь болеет открытой формой туберкулеза, раком и другими опасными болезнями. Систематически уклоняются от лечения. Кроме того, здесь находят приют разные бродячие элементы. Монахини живут в чрезвычайно антисанитарных условиях, систематически нарушают паспортный режим, правила пожарной охраны. В городке и в окружающих селах попрошайничают жители монастыря. Все это, говорилось, вызывает неудовольствие граждан. Местная партийная организация, сельский совет вследствие проведенной работы достигли того, что приход монахинь в монастырь прекратился. Были разработаны мероприятия по закрытию обители. Осуществление их содействовало тому, что на протяжении месяца 25 монахинь выехали в места своего предшествующего проживания, выезд других продолжается. С теми, которые остались, проведены индивидуальные беседы, выявлены их настроения и намерения. Все они указали адреса, куда выедут после закрытия монастыря. Ни одна из монахинь не изъявила желание переехать в другой монастырь. Обком партии и облисполком просит ЦК КПУ и Совет Министров УССР разрешения закрыть Браиловский женский монастырь". Все эти несправедливые обвинения и клевета были выдуманы, чтобы подготовить почву для закрытия, показать, что это народная инициатива, что так хочет население и даже сами монахини. Корпусы были отданы СПТУ.

В 1989 г. монастырь был возвращен Православной церкви. 19 марта 1990 г. отслужена первая служба. За 10 лет восстановлен храм, который был завален мусором. Выстроили колокольню, сделали внутреннюю и внешнюю реставрацию всего корпуса и внешней части Троицкого собора. Восстановлена церковь св. Николая. В монастыре есть свои чтимые святыни. Это иконы Божьей Матери Браилово-Почаевска и Браилово-Ченстоховская и Троеручица. О последней известно, что написана она в начале ХІХ в. на Афоне, и в первые годы гонений от безбожной власти пострадала от неверующих вандалов. Сердце сжимается от взгляда на повреждение, причиненное святыни тупым предметом. В 20-х годах сестры хотели отреставрировать образ, и услышали голос Божьей Матери: "Не касайтесь Моего лика, пусть остается таким, как есть".

В Троицкий собор возвратилась также икона, которая была написана специально для Браиловского монастыря - это икона святого Великомученика и Целителя Пантелеимона. Пока неизвестно, где находятся две больших престольных иконы - великомученицы Варвары и Боголюбская икона Божией Матери. Есть в обители ковчежец с мощами святых угодников Божьих С 1995 г. монастырем руководит настоятельница игуменья Антония (Стеценко).

"Нехай відбувається все і завжди по волі, на славу і в ім'я нероздільної Трійці Святої - Отця, Сина й Духа Святого, Господа Бога. Вся душа і тіло все отримують від нескінченної милості Божої. Вдячна людина повинна хоча б частку дарованого віддавати Йому... Тому я, Михайло Кропивницький, відчуваючи наближення смерті і не маючи у світильнику своєму оливи добрих справ, і щоб не застати закритими двері чертога Царя Небесного, записую навіки монастирю 300 золотих та інше. Нехай монахи молять Господа Бога, щоб простив мені гріхи і дружини моєї, і залишаються в благочестивій Правій вірі при древніх обрядах святої, східної і кафолічної або грецької, послушної Сходу релігії" (це слова засновника Браїлівського монастиря М.Кропивницького 1639 р.).

Монастир заснований в 1635 р. у Вінниці вельможею Михайлом Кропивницьким, з дозволу короля Владислава IV з метою підтримки православ'я на Брацлавщині, де після 1596 р. швидко розповсюджувалася унія. Монастир знаходився в районі сучасних вулиць Володарського, Свердлова, Кропивницького. У XVIII ст. монастир захопили монахи уніатського ордену василіан. Але їм не вдалося надовго закріпитись на цьому місці, і в 1780 р., не маючи засобів для існування, вони покинули його. В 1786 р. знову повернулися, але ненадовго.

____________________________________________________________________________________________

Наприкінці XVIII Брацлавщина увійшла до складу Російської імперії. На той час монастир мав дерев'яну церкву з трьома куполами (перенесена в 1850 р. в с. Зарванці) на пагорбі неподалік р. Буг, дзвіницю і приміщення з 12 келій. В 1795 р. Вінницький жіночий монастир був возз'єднаний з православ'ям і став поступово рости і зміцнюватись. В 30-х рр. XIX ст. обитель мала високий морально-духовний авторитет. Сюди присилали на виправлення черниць з інших монастирів та досить часто за рішенням суду, за проступки морального характеру присилали на покаяння і мирських жінок.

Причиною перенесення монастиря у 1845 р. з Вінниці до Браїлова стали незручності у його розташуванні, та непридатність для проживання у старих дерев'яних приміщеннях. Саме тому за клопотанням подільського архіпастиря Арсенія обитель було перенесено у м. Браїлів, де залишилися вільними приміщення католицького монастиря після виселення звідти, у 1832 р., монахів-тринітаріїв. Великими та просторими були нові монастирські приміщення, але багато потрібно було праці, щоб привести їх у належний стан. Адже корпуси були іноді навіть без даху, вікон і дверей, розвалювалися стіни. Це не злякало нових господарів. Натхненні піднесенням їх обителі по штатам 1842 р. в І клас, монахині невтомно працювали над оновленням і прикрашенням келій і храмів, забудовували монастирську садибу новими будинками, аж поки обитель не набула прекрасного вигляду.

В кінці минулого століття о. Ігнатій Лотоцький, який служив у Браїлівському монастирі у 1895-1898 рр., писав: "Ще здалеку привертає увагу гарний вигляд містечка і особливо великі монастирські корпуси, над якими височіють церква і дзвіниця. Брудне єврейське містечко... на деякий час применшує ваше захоплення. Зате потім ще відрадніше стає на душі, коли ви в'їжджаєте в монастирські ворота, і після шуму та брудної суєти вас охоплює непорушна тиша. Брудна вулиця змінюється чистим і просторим монастирським подвір'ям, краси якому додає тиша та новонасаджена зелень. Великий монастирський храм постає прямо напроти в'їзду в монастир. За ним тягнуться корпуси, окремі флігелі, а ще далі - господарські приміщення. Кругом чистота і порядок. Помітно старання черниць надати своїй обителі вигляд облаштованого монастиря".

В монастирі було 3 храми: Троїцький (найбільший, побудований 1778 р.), Преподобних Антонія та Феодосія Печерських, Св. Миколая. Діяло училище, де навчали дівчат-сиріт та дочок дияконів.

З початком комуністичної епохи для монастиря почались важкі часи. З будинків залишили монахиням лише один. За нього їм довелося платити, бо всі приміщення радянська влада відібрала і тепер надавала на правах оренди. Монастирі навмисно почали доводити до злиденного стану. В 1925 р. в Браїлівському жіночому монастирі проживало 145 сестер, з них працездатних 53, інші 92 - старі, потребували догляду за собою. Монастир існував виключно на кошти, здобуті особистою працею: зимою - шитвом, влітку - польовими роботами у селян, в сільгоспартілях. Землю, яка належала раніше монастирю, відібрали. Весь сільгоспреманент забрав Жмеринський райколгосп у 1923 р. Єдиним засобом для існування була праця 53 осіб. Їхнього заробітку не вистачало, до того ж потрібно було оплачувати приміщення, що для монастиря було непосильним. Для сплати за приміщення збували навіть одяг, посуд, й інші особисті речі. Восени 1932 р. селяни з сіл Москалівка і Козачівка сховали частину врожаю в Браїлівському монастирі, і їх звинуватили у злочинах проти радянської влади. Серед обвинувачених була і сестра Жукова, якій інкримінували наклепи на колгоспи. Вона була засуджена до ув'язнення. ГПУ прилаштувало до цієї справи також ієромонаха монастиря Бориса (3 роки табору) і єпископа Петра, керуючого Подільською єпархією (заслано на 3 роки до Казахстану), священика Іоанна Шиповича (5 років заслання до Сибіру).

У грудні 1932 р. обласна газета "Більшовицька правда" писала: "Монастир - це кубло контрреволюції, і це засвідчує переховування в його стінах близько 1000 пудів куркульського хліба, що його знайшла Козачівська сільрада. Це кубло треба негайно провчити". Знайдений хліб відібрали, і не лише хліб. У монастиря забрали всі продукти, навіть огірки і помідори. А потім селян з оточуючих сіл примусили проголосувати за закриття обителі, яка намагалася врятувати їх від голоду...

Територія Браїлова під час 2 світової війни входила до складу Транстністрії (Задністров'я), тобто в зоні окупації Румунії. В 1942 р. монастир був відкритий, як багато храмів і монастирів на той час. В 50-х рр. XX ст. наступ на монастирі в області поновився ще з більшою силою. В 1955 р. їх залишилося лише 2 - Браїлівський та Барський. Становище в Браїлівському монастирі було складним. Про це свідчить зокрема заява настоятельниці ігумені Глафіри до облвиконкому (1956 р.), в якій йшлося про те, що територія монастиря зруйнована автомашинами. Руйнується передній фасад воріт. У воротах є дві кімнати, одну займає олієзавод, де приймають молоко, а іншу - електростанція, яку незаконно експлуатують і не ремонтують. Потрібна охорона, необхідно провести ремонт воріт і приміщень. Але в обласного керівництва були зовсім інші плани. В 1962 р. монастир було знову закрито. Тому передувала велика робота партійно-радянських органів. Був закритий Барський монастир. Всіх сестер перевели в Браїлів. Барську чудотворну ікону Божої Матері сестри принесли з собою.

Яка ж робота проведена перед закриттям? Про це ми довідуємось з заяви обкому партії та облвиконкому до секретаря ЦК КПУ тов. Снаби (10 вересня 1962 р.), підписаної секретарем обкому КПУ П. Козирем та головою виконкому обласної ради М. Слободянюком. В ній зокрема говорилося, що обком КПУ та облвиконком "підтримує пропозиції місцевих органів влади та громадськості містечка, виходячи з того, що внаслідок проведеної роботи склалися сприятливі умови для закриття монастиря. Приміщення монастиря розташовані в центрі містечка, біля технічного училища, швейної фабрики. Поблизу знаходиться 2 середня школа, гуртожиток та майже всі установи. Монастир протягом багатьох років є розсадником різних інфекційних захворювань. Частина черниць хворіє відкритою формою туберкульозу, на рак та іншими небезпечними хворобами. Систематично ухиляються від лікування. Крім того, тут знаходять притулок різні бродячі елементи. Черниці живуть в надзвичайно антисанітарних умовах, систематично порушують паспортний режим, правила пожежної охорони. В містечку та в навколишніх селах жебрачать мешканці монастиря. Все це, говорилось, викликає незадоволення громадян. Місцева партійна організація, сільська рада внаслідок проведеної роботи досягла того, що прихід черниць в монастир припинився. Було розроблено заходи по закриттю обителі. Здійснення їх сприяло тому, що протягом місяця 25 черниць виїхали в місця свого попереднього проживання, виїзд інших триває. З тими, що залишилися, проведені індивідуальні бесіди, виявлено їх настрої і наміри. Всі вони вказали адреси, куди виїдуть після закриття монастиря. Жодна з черниць не виявила бажання переїхати в інший монастир. Обком партії та облвиконком просить ЦК КПУ і Раду Міністрів УРСР дозволу закрити Браїлівський жіночий монастир". Всі ці несправедливі звинувачення та наклепи були вигадані, щоб підготувати грунт для закриття, показати, що це народна ініціатива, що так хоче населення і навіть самі монахині. Корпуси були віддані СПТУ.

В 1989 р. монастир було повернуто Православній церкві. 19 березня 1990 р. відслужена перша служба. За 10 років відновлено храм, що був завалений сміттям. Збудували дзвіницю, зробили внутрішню і зовнішню реставрацію всього корпусу і зовнішньої частини Троїцького собору. Відновлено церкву св. Миколая. В монастирі є свої шановані святині. Це ікони Божої Матері Браїлово-Почаївська та Браїлово-Ченстоховська та Троєручиця. Про останню відомо, що написана вона на початку ХІХ ст. на Афоні, і в перші роки гонінь від безбожної влади постраждала від невіруючих вандалів. Серце стискається від погляду на пошкодження, завдане святині тупим предметом. В 20-х роках сестри хотіли відреставрувати образ, та почули голос Божої Матері: "Не торкайтеся Мого лику, нехай залишається таким, як є".

В Троїцький собор повернулася також ікона, яку було написано спеціально для Браїлівського монастиря - це ікона святого Великомученика і Цілителя Пантелеймона. Поки невідомо, де знаходяться дві великих престольних ікони - великомучениці Варвари та Боголюбська ікона Божої Матері. Є в обителі ковчежець з мощами святих угодників Божих З 1995 р. монастирем керує настоятелька ігуменя Антонія (Стеценко).

Добавить фото Редактировать страницу